Це Сашко, який живе в моїй сім'ї з вже більше 7 років. До 24 років він жив в інтернатах - спочатку у будинку дитини, а потім - у дитячому будинку-інтернаті в Калинівці в Запорізької області.
Саша признаний судом недієздатним, а це, як відомо, вища міра соціального захисту, яка залишає людину майже без прав. Велика кількість таких людей в Україні живуть у психоневрологічних інтернатах (ПНІ) все життя, і їх опікуном призначається директор закладу. Вийти із ПНІ для недієздатних - практично нереально.
Коли я звернувся до суду для призначення мене опікуном, суддя відверто дізнався, що він не знає точної процедури, тому що в його практиці ще не було випадків, щоб опікуном ставали не родичі, а стороння особа. Тому довелося збирати чимало документів та проводити два засідання, щоб все ж таки оформити опіку.
Сашко - незвичайна та талановита людина. Його основні якості - це дивовижне бажання у чомусь допомагати, а також він дуже охайний, і вимагає чистоту від інших. В принципі, він вміє майже все, що й звичайна людина, окрім читання, розпорядження коштами та інших інтелектуальних завдань. Але у побутових речах у нього цілком нормальна логіка. Звісно, бувають і конфліктні ситуації, як і з кожною людиною.
Сашко до війни мріяв побувати у Німеччині та купити будинок під Києвом - і його мрії частково здійснилися, але, на жаль, через війну. Більше року він прожив з нами під Мюнхеном. Будинок під Києвом він не купив, але поки що є можливість у такому будинку тимчасово жити. Будинок в Запорізькій області, де Сашко прожив з нами 6 років, зруйнований завдяки російським окупантам. Інтернат також опинився на окупованій території.
Що для мене означають ці 7 років Сашка у нашій родині?
По-перше, це розуміння того, що такі люди, як Саша можуть жити не в інтернатах, а у суспільстві. Вони можуть не просто сидіти в ПНІ та дивитись весь день у телевізор або у стіну - вони хочуть і можуть бути корисні для суспільства і виконувати багато задач краще, ніж звичайні люди.
По-друге, я зрозумів, що наша система опікунських рад, котра повинна здійснювати нагляд за умовами проживання таких людей, не працює зовсім. За 7 років у мене не було жодного дзвінка чи візиту від опікунської ради. Та ж сама ситуація і під час перебування таких людей в інтернатах.
По-третє, ми повинні зробити все можливе, щоб дати можливість людям з ментальною та іншими інвалідностями проживати у домах підтриманого проживання чи сім'ях опікунів, а не в інтернатах, де їх права постійно порушуються. Для цього, окрім створення таких будинків, необхідно запустити механізм "гроші ходять за людиною". Це означає, що коли така людина починає жити у будинку підтриманого проживання чи у опікунській сім'ї, держава повинна витрачати на неї не менше коштів, ніж витрачалося в інтернаті. Зараз, на жаль, опікуни отримують в 2-4 рази менше коштів, ніж інтернат. А будинки підтриманого проживання, створенні благодійними фондами, іноді взагалі нічого не отримують, хоча там створені набагато кращі умови, ніж в ПНІ.
На останнє - нагадаю, що наш фонд Хелпус збирає кошти на придбання недорогого будинку у Черкаській області, для створення оселі підтриманого проживання. Також ми підтримуємо вже діючу Оселю Віри, Надії та Любові в Івано-Франківській області.
Для реалізації усіх цих проектів нам дуже потрібна ваша підтримка. Особливо вдячні за оформлення регулярних платежів, репости та інформаційну підтримку!
