Як я вже писав у попередніх постах, психоневрологічні інтернати (ПНІ) в Україні - це система, що закостеніла ще з совкових часів, в якій права людини порушуються на кожному кроці. І мені завжди було цікаво побачити на власні очі, в якому вигляді подібні установи існують у Європі. І ось перед поверненням в Україну мені вдалося побувати в дуже цікавому місці на півдні Баварії в Німеччині - Герзогзагмюллє (Herzogsagmuhle).

Це ціле містечко, в якому є різні послуги для людей з ментальною, інтелектуальною і фізичною інвалідністю. Крім того, в цьому комплексі є будинки підтримуваного проживання для бездомних, людей із залежностями та просто будинки для людей похилого віку, а також численні майстерні, теплиці, магазини, ресторан та кафе, футбольні поля та тенісні корти.

Це місце було засноване як колонія для безробітних понад 125 років тому. За часів Першої світової війни тут навіть працювали російські полонені. Після Другої світової управління цим поселенням перейшло до протестантської організації Diakonie. І треба визнати - за підтримки держави та приватних жертводавців тут вдалося створити стільки сервісів, навчальних закладів, підприємств та будинків для житла, що перерахування всього цього займає цілу книгу. Якщо коротко - то це близько 700 людей, які живуть у різних формах підтриманого проживання. Це понад 1100 працівників. Також це сервіси для дорослих, дітей та молоді, які працюють за межами селища.

Один із співробітників люб'язно погодився провести для мене екскурсію деякими будинками, розкиданими на величезній території в мальовничих передгір'ях Альп. Ось кілька моментів, які мені найбільше запам'яталися – і в дужках порівняння з українськими реаліями:

- більшість мешканців проживають в одномісних кімнатах, обладнаних окремим санвузлом, часто з виходом на балкон або терасу (в Україні – найчастіше кімнати на 4-10 людей, загальний санвузол на 25-40 осіб);

- площа кімнати для одного мешканця – мінімум 15 кв. м. Є корпус, який збираються закривати тільки через те, що площа менша за норму на 1-2 м кв. (в Україні у багатьох ПНІ – менше 6 кв м на особу);

- усі будівлі обладнані ліфтами та адаптовані для переміщення малорухливих людей (в Україні ліфти практично відсутні, пандуси є не скрізь, "лежачі" та люди на візках не можуть місяцями вийти на вулицю);

- за кількістю персоналу - звичайно, все в рази краще ніж в Україні. Наприклад, у корпусі з найбільш "важкими" жителями 2 соцпрацівники обслуговують 6 жителів. Плюс додатково працюють прибиральники. Також слід врахувати найкраще оснащення – спеціальні ванні, ліжка, ліфти, пилососи тощо. полегшують догляд за "лежачими" мешканцями;

- наявність більш кваліфікованого персоналу. Соціальний працівник проходить серйозне навчання від 3 років, його помічник – від 1 року. Вивчається психологія, педагогіка, медицина, анатомія, право, організація життєвого простору і т.д.;

- всі кімнати закриваються на ключ самими жителями, також є достатньо меблів із замками для зберігання особистих речей (у нас в ПНІ кімнати не закриваються, шафи із замками відсутні, іноді немає навіть тумбочок. Повна відсутність приватності);

- вся територія селища - відкрита для зовнішнього світу, також жителі можуть вільно залишати як свій будинок, так і територію селища (у нас ПНІ зазвичай захищені парканом і охороняються);

- у Німеччині, наскільки я зрозумів, немає людей, повністю позбавлених дієздатності. Всі питання щодо вибору місця та способу життя вирішуються за участю людини з інвалідністю. У таких людей може бути опікун, але це не позбавляє людину дієздатності (в Україні тисячі жителів ПНІ позбавлені судом дієздатності, і опікуном є директор інтернату. Часто недієздатні навіть ті, хто цілком може приймати самостійні рішення. Повернути права людині - дуже важко, і такі випадки рідкісні);

- у селищі є понад 30 варіантів для різної трудової діяльності, а також майстерні та училище. Є теплиці, поля та навіть комп'ютерний центр. Продукцію реалізують у місцевому супермаркеті та кількох інших магазинах у різних містах, а також через інтернет. Крім того, багато компаній роблять замовлення на виробництво у цехах Герцогзагмюлле. (у ПНІ в Україні більша частина вихованців нічим не зайнята; в деяких інтернатах є підсобні господарства та швейні майстерні, але зазвичай рівень розвитку виробництва в них дуже слабкий);

- у місцевому супермаркеті та кафе здійснюють покупки не лише жителі та співробітники, а й жителі сусідніх містечок. По суті місцевий магазин - це супермаркет мережі Edeka (як у нас Сільпо), з повним асортиментом, частина якого вироблена в Герцогзагмюллі;

- і ще факт, що мене здивував, - крім рейсового автобуса, для поїздки до найближчого міста Пайтинг будь-який бажаючий безкоштовно може викликати таксі-електромобіль (чим ми і скористалися на зворотному шляху).

Звичайно, навіть у цьому проекті, реалізованому в такій багатій країні, як Німеччина, є недоліки. Для українських реалій це не дуже актуально, але все ж таки перерахую:

- уряд вважає, що потрібно боротися з концентрацією такої кількості людей з інвалідністю в одному місці, тому пріоритет у Німеччині зараз віддається будинкам підтримуваного проживання, інтегрованим у громаду, та розташованим у межах міст та селищ (цим займається организація Lebenshilfe та інші);

- у зв'язку з цим у Герцогзагмюллі, наскільки я зрозумів, не будують нові корпуси та не збільшують кількість мешканців;

- через недостатню житлову площу закривають цілі корпуси, які за українськими мірками були б мрією для проживання наших вихованців ПНІ;

- незважаючи на те, що в цьому проекті є власний центр для навчання соцпрацівників та педагогів, все ж таки є певний дефіцит співробітників (заробітна плата за німецькими мірками недостатня);

- є "лист очікування" серед охочих потрапити до цього проекту.

Підводячи підсумок:

Звичайно, розвинена економіка Німеччини дозволяє зробити життя людей з інвалідністю набагато кращим, ніж це можливо в Україні. Але це не означає, що ми не можемо покращити ситуацію в Україні. В наших ПНІ, окрім нестачі фінансування, досі процвітає корупція, ця система залишається закритою для суспільства, а суспільство практично не виявляє інтересу до людей, які мешкають у ПНІ.

Ми не можемо відразу побудувати ліфти в корпусах або забезпечити всіх окремою кімнатою, але ми можемо день у день покращувати життя цих людей.

А для цього потрібні дві речі:

- мудрий менеджмент і сильне бажання змінити систему;

- гроші! За існуючого фінансування ми утримуємо вихованців ПНІ як тварин, а не як людей. Суспільство, держслужбовці і депутати усіх рівнів мають прикладати мізки, знаходити ресурси та підвищувати фінансування людей з інвалідністю.

А для тих, хто бажає щось корисне зробити саме зараз - прошу підтримати груповий будиночок "Оселя Віри, Надії та Любові" на Прикарпатті