Фонд Хелпус лого

Ніби заколотили гріб, а вбити забули

28 березня 2023, 23:45 189 evacuation.city Як вижив в окупації Куп’янський психоневрологічний інтернат.

Ніби заколотили гріб, а вбити забули

Ольга Гуня залишилась в окупації разом зі 150 пацієнтами свого психоневрологічного інтернату

Ольга Гуня – заслужена лікарка України. Шість місяців жінка провела в окупації зі 150 пацієнтами свого психоневрологічного інтернату. Ольга мала можливість евакуюватись – проте не стала покидати підопічних, поки не дочекалась звільнення міста та не змогла евакуювати їх усіх. Попри бомбардування, загрозу голоду та інфекційних хвороб.

Ольга Гуня, лікарка Куп’янського психоневрологічного інтернату, розповіла редакції Евакуація.сіті, як її заклад пережив шість місяців окупації і чого інколи вартує показати середній палець окупантам.

Оля, нас бомблять

Робочий день Ольги починається рівно о сьомій ранку. Коли 24 лютого вона виходить на роботу, то ще не знає, що наступні пів року будуть зникнення світла, зв'язку, води і газу, нестача продуктів, засобів гігієни та медикаментів для всіх пацієнтів. Не знає, що ховатиме їх під час бомбардувань під залізними ліжками через відсутність бомбосховищ. І не здогадується, що залишиться єдиною лікаркою на більш ніж 150 людей з психічними розладами. Поки що Ольга вкладає в голові ранковий дзвінок подруги з Харкова, яка сказала страшне і неймовірне: "Оля, нас бомблять".

Ніби заколотили гріб, а вбити забули

Куп'янський психоневрологічний інтернат

Жінка працює у Куп’янському психоневрологічному інтернаті уже 22 роки. Її заклад – відкритого типу, хоча з радянських часів всі схожі інтернати досі вважаються закритими. Ніяких страшних історій про знущання з хворих чи гамівні сорочки – пацієнти, яким дозволяв стан здоров’я та діагноз, могли навіть гуляти містом.

З дитинства Ольга лікувала всіх своїх ляльок та щедро мастила зеленкою подружок. Після закінчення навчання на невропатолога та інтернатури в лікарнях, пробувала викладати для студентів, проте швидко знудилась – їй подобається навчати інших, але покликання своє знаходила тільки у практиці.

Її пацієнти – трохи як діти. Після ранкового лікарського обходу завжди настає "психологічна година", коли всі її "дорослі" прибігають зі своїми скаргами одне на одного та вимогами чесного суду. Ольга їх любить, кожного по-своєму. Пам’ятає, як прийшла сюди юною лікаркою та стверджувала свій авторитет – з людьми з психічними розладами було важливо дотриматись балансу. Показати, що вони її потребують, знайти спільну мову, але не вестись на маніпуляції чи залякування.

Інтернат – це і лікарня, і не лише вона. Деякі з пацієнтів живуть тут роками. І потребують, як і всі інші, друзів. Ольга стала для них таким другом. Хтось когось образив – розрулити ситуацію. Сісти разом та проговорити поведінку сторін. Утішити. Насварити. Обійняти. Ліки і лікування – це далеко не вся її робота в цих стінах. Зі 125 людей тут лише до двадцяти чоловіків, всі інші – дівчата від 18 років.

Ніби заколотили гріб, а вбити забули

Інтернат восени

Початок війни

24 місто принишкло, ніби скрутилось калачиком у передчутті чогось страшного – і вже ввечері почуло перші вибухи.

Ніби заколотили гріб, а вбити забули

Після зриву Ольга швидко взяла себе в руки і підняла запаси валер’янки – коли свої крапельки отримали всі пацієнти і персонал, жінка накрапала заспокійливого і собі. Обійняла кожного зі своїх хворих – обіймалися навіть ті з них, хто весь час уникав будь-якого фізичного контакту.

Разом усі мали вивчити алгоритм – якщо бомблять, ховатись в коридор або під залізні ліжка. Підвали лікарні як варіант сховища не розглядались – при бомбардуванні там можна було хіба загинути під завалами.

Усіх підопічних персонал поселив в один корпус, щоб було зручніше контролювати ситуацію. На Ольгу впродовж кількох годин покричав і чоловік, і двоє дорослих синів у Харкові та Києві, вимагаючи, щоб вона евакуювалась.

"Коли почалися обстріли, чоловік дзвонив на роботу і сварився: "Швидко збирай речі і поїхали". Як? У мене 120 людей. Наймолодшому з них 20 років. Частину людей я приймала відразу після дитячого інтернату. Я ж 22-й рік працюю тут. Не зможу їх залишити, я ж єдина лікарка. Як з цим потім жити, якщо їх покинути? Тому покричав-покричав – заспокоївся", – згадує жінка.

В інтернаті був хороший запас ліків та харчування, тож про це Ольга поки не турбувалась. Не було алгоритму тільки проти окупації – ніхто не знав, що робити, якщо в твій дім приходять чужинці зі списком абсурдних вимог. Довелось швидко знаходити відповіді.

27 лютого в місто зайшли росіяни.

Окупація. Оля, ти дура?

"Життя закінчилось. Вони нас "асвабаділі". Від чого? Я працювала, навчалась на кількох нових напрямках: вчилась кінезіології (вплив м’язової пам’яті на психічний стан людини), була інструкторкою по флай-йозі. Ми з чоловіком могли собі дозволити класно відпочити двічі на рік. А тут вони ніби поклали нас у гріб, заколотили кришку, але забули вбити", – згадує Ольга.

Ніби заколотили гріб, а вбити забули

Окрім основної роботи, пані Ольга викладає флай-йогу

Місто перетворилось на щось, чого жінка уже не впізнавала. Мер Куп’янська здав його росіянам, над мерією виїдав очі плакат "Ми з росією єдиний народ". Поліція, прокуратура, працівники суду – всі виїхали.

"Я не розуміла нічого. Що далі? Далі ми росія? Добре, хоч мої діти поїхали на захід України. Я раніше не розуміла, що таке незалежність. Від чого незалежність? А тепер зрозуміла. В окупації гімн вивчила. Йшла попри все те кодло на роботу, і подумки собі його співала", – згадує жінка.

Ніби заколотили гріб, а вбити забули

Росіяни загидили своєю айдентикою кожен куточок Куп'янська

В окупації оптимістична та енергійна Ольга потрапила в яму перманентної депресії. Люди навколо перестали здаватись своїми – тепер було незрозуміло, хто серед твоїх знайомих – друг, а хто – колаборант.

"Якось зустрілись очима на вулиці зі знайомою – і зрозуміли одна одну миттєво. Поговорили, наревілись – поплакатись і побалакати з кимось своїм, рідним, стало життєвою необхідністю", – згадує жінка.

Ніби заколотили гріб, а вбити забули

В окупації було дуже важливо знайти "своїх" людей

Російські прапори висіли усюди – окупантам було важливо загидити своєю символікою увесь простір. Улюблений спортивний майданчик Ольги, раніше синьо-жовтий, втратив жовтий – його зафарбували червоним. Одного разу лікарка наштовхнулась на колону російської техніки, і сама не зчулась, як продемонструвала окупантам середній палець.

"Стою потім, думаю. Оля, ти дура. Скільки тобі років? Що ти собі думала?" А тоді мені здавалося, що я можу схопити той танк за дуло, скрутити його і запустити кудись подалі. Чудом, дивом, але мене пронесло", – згадує жінка.

Крім роботи та батьківського дому, Ольга не могла ходити нікуди. Продукти та все необхідне купував чоловік, який також залишився в окупованому місті.

"Я не бачила майбутнього. Його не було. Відкривала рот не на роботі – одні сльози. Зранку вставала і ненавиділа ранок за те, що прокинулась", – згадує жінка.

Рутина інтернату в окупації

В інтернаті змінилась рутина: тепер Ольга лікувала своїм пацієнтам усе.

"Хірургія, гінекологія, виривали зуби – ми з медсестрами стали універсалами. Настільки не хотіли звертатись до окупованих росіянами лікарень", – розповідає жінка.

За кілька місяців продуктові запаси інтернату почали танути – і Ольга з медсестрами та санітарками мусили вперше поїхати до росіян за гуманітаркою для хворих. Самі рашисти в заклад чомусь не потикались.

Ніби заколотили гріб, а вбити забули

Інтернату було б зовсім погано, якби йому безкоштовно не допомагали місцеві підприємства: в місті був і консервний завод, і м'ясокомбінат, і рибне господарство. Всі вони давали їжу хворим безплатно – доки могли це робити.

Ситуація ускладнилась ще сильніше, коли росіяни знищили схожий заклад на Ізюмщині – і найскладніших хворих після бомбардування привезли до Куп’янська.

"Я не можу розповідати деталей, але таких психіатричних хворих раніше не бачила. Люди були в дуже поганому стані – історії їхніх хвороб після того, що трапилось уже не відповідали дійсності", – згадує жінка.

Інтернат, розрахований на 110 людей максимум, мусив вмістити 150. Ольга і медсестри розмістили, кого могли у спортзалі, кімнати на 4 стали на 6.

Ніби заколотили гріб, а вбити забули

Пацієнти будували навколо себе психологічні "захисні куполи", як вчила Ольга. А сама лікарка намагалась тримати інтернат на плаву. Росіяни грались з куп’янцями як кіт з мишею – то вмикали для міста електрику, то вирубали; зв’язок можна було зловити з російських карт. Ольга купувала за сто гривень годину зв’язку у знайомих, щоб хоч написати дітям та друзям на неокуповану Україну – ми живі, ми тримаємось. Ми чекаємо ЗСУ.

Ніби заколотили гріб, а вбити забули

виходячи на зв'язок, Ольга старалась посміхатись дітям - щоб не створювати враження, ніби вже зневірилась

Деокупація

На початку вересня Ольга пішла за молоком. Повертаючись звідти, помітила раптові зміни – замість машин, позначених z-свастикою, на вулицях Куп’янська з’явились автівки з хрестами. Додому жінка бігла, не чуючи ніг за собою.

Вдома чоловік вивів її на балкон на третьому поверсі і сказав: "Дивись. Слухай. Українською розмовляють".

"У мене мурашки виступають, як згадую той момент – біжу до військових, обіймаю їх, плачу і прошу – тільки ж ви не йдіть, не кидайте нас", – згадує жінка.

Ніби заколотили гріб, а вбити забули

Ольга Гуня, її родина та солдати ЗСУ

І з 10 вересня, коли ЗСУ зайшли до міста, Куп’янськ почав повертатись до життя. Хоч і дуже специфічним чином.

"Практично відразу рашисти вдарили по енергії, і по газу, і по зв'язку. Все кругом бахає, бухає, росіяни нас бомблять – а я щаслива. Бо ЗСУ зайшли", – каже жінка.

Ольга згадує, як російські прильоти били і по території інтернату.

"Один раз шарахнули так, що продірявили дах в їдальні, і 8 вікон розбили. Розбомбили, смішно сказати, дерев’яний туалет на вулиці. Пощастило, що в основні корпуси не вдарило", – згадує лікарка.

Деокупація відбулася саме вчасно. Буквально за день перед нею інтернат постав перед проблемою: залишилось по жменьці їжі на день хіба що на два тижні.

"Після звільнення до нас приїхали волонтери з Харкова, вони привозили гуманітарну допомогу. Нормальну допомогу, не як росіяни. Я до волонтерів, пояснюю: "Інтернат, 150 людей, нічим годувати". А хлопець мені: "Давайте відео про це знімемо. Вам допоможуть", – згадує Ольга.

Це відео стало вірусним в області: гуманітарну допомогу від харків’ян інтернат уже не мав куди складати. Лікарка згадує, що таку допомогу, як їм пересилали, інколи ящиками по 14 кілограмів, вона бачила вперше в житті. Частину інтернат віддавав на місто – настільки щедро люди відреагували на потреби пацієнтів.

"Нам установили польову кухню, генератор, денеесники возили воду. Якби не російські обстріли, ми б навіть могли лишитись у місті", – згадує лікарка.

Евакуація інтернату

Але відсутність газу, світла і води вимагала евакуації пацієнтів.

"На плитці можна готувати їжу, а як загріти стільки води, щоб вимити 150 людей? З них 50 – лежачі. В хід пішли підмивання, а за ними – короста. Просиш хворих не чесати, а це без пуття. І всі під постійним бомбардуванням з боку росії. А нас всього-на-всього – 3 медсестри, кілька санітарок і я, лікарка", – розповідає Ольга.

16 жовтня інтернат евакуювали – департамент соціального захисту міста курував весь процес.

"Евакуювали в три етапи – спершу лежачих, в Богодухівський дитячий інтернат. Другу частину пацієнтів, дівчат – в Хотинський інтернат. Хлопці – в Череський, а останню партію забрала Жмеринський і Брацлавський заклади. Коли автобусами виїжджали в бік Харкова, росіяни бомбили – а ми все одно їхали", – згадує лікарка.

Зараз Ольга працює в Києві, також у лікарні, яка спеціалізується на роботі з психічнохворими пацієнтами.

"Підопічні з Куп’янська продовжують мені дзвонити зі своїх нових інтернатів. Я завжди відповідатиму своїм.

Батьки виїжджати не готові, хоч Куп'янськ став мертвим, розбомбленим. 22 моїх пацієнтів померли за цей рік. Я думаю, що це стрес. І їм дуже довго було страшно. Всім нам", – розповідає жінка.