Хелпус - помощь взрослым, попавшим в беду
  

Івано-Франківська обласна лікарня допомоги невиліковно хворим «Хоспіс»

«На цьому світі ми всі тимчасово живемо і всі прямуємо до якоїсь Мекки, тому має бути такий будинок, у якому можна було б трохи перепочити, коли є якісь страждання»

Автор: uk.wikipedia.org, bpart.kiev.ua
Опубликовано: 2014-04-30 20-00-00  Просмотров: 14303









Івано-Франківський хоспіс — лікарня для надання медичної допомоги невиліковно хворим. Заклад асновано 15 серпня 1997 року. Статус — обласний медичний заклад. На базі хоспісу з вересня 2009 року розпочав свою роботу навчально-методичний центр, керівник якого — Андріїшин Людмила-Оксана Іванівна, головний лікар Івано-Франківського хоспісу.



Хоспіс – це лікарня для надання медичної допомоги невиліковним хворим, яким встановлене безповоротне прогресування хвороби. Хоспіс надає комплексну допомогу людині від моменту встановлення невиліковного діагнозу. «На цьому світі ми всі тимчасово живемо і всі прямуємо до якоїсь Мекки, тому має бути такий будинок, у якому можна було б трохи перепочити, коли є якісь страждання», – розповідає Людмила Андріїшин.


Головний лікар - Андріїшин Людмила-Оксана Іванівна

Історія створення

Навесні 1997 року з ініціативи тодішнього начальника Івано-Франківського УОЗ Зіновія Митника, свої двері для тяжко хворих людей відчинив Івано-Франківський хоспіс на 25 ліжок. Під цю установу був переданий будинок, де раніше знаходився обласний ендокринологічний диспансер. Цей старий, не один раз перепланований будинок з обліпленими з усіх боків зігнилими від часу дерев'яними прибудовами та плоским, протікаючим дахом, підлягав генеральній реконструкції. В ході її проведення не раз виникали додаткові труднощі, зокрема вже весною 1999 року виникла необхідність в повному розборі прибудови, яка знаходилася на фасадній частині будинку, оскільки необхідно було укріпити фундамент, який не міг витримати цегляної надбудови другого та третього поверхів. Однак, завдяки постійному особистому сприянні п. З. Митника, розумінню начальника УОЗ ОДА п. М. Яворського, ентузіазму та наполегливості головного лікаря Хоспісу п. Л. Андріїшин — ці проблеми були успішно вирішені і, як медична установа, Івано-Франківський Хоспіс почав працювати з 28 жовтня 1999 року.



Хоспіс – якість життя до останньої хвилини

Візит до івано-франківського хоспісу розпочинається із поїздки у таксі. Водій невпевнено зупиняється навпроти воріт 15-ої школи. «Здається, це тут. У мене дідо в хоспісі, але я не знаю, де саме він знаходиться», – останні слова таксист вимовляє повільніше, і його сором та почуття вини відчуваються майже фізично. Не дивно, що про хоспіс часто говориться грубо, як про місце, куди «здають доживати». Втім, філософія хоспісу є цілком інакшою, і часом хворі переживають тут одні з найкращих моментів свого життя.



Будьте здорові

Обласний хопіс знаходиться в Івано-Франківську, у районі, який люди називають Майзлями. Ошатний білий будиночок, просторе подвір’я, клумби з квітами. Хто не знає, що за воротами, навряд чи б здогадався, що це медичний заклад, пацієнти якого ніколи не одужують.

Головний лікар хоспісу Людмила Андріїшин дозволяє поспілкуватися з пацієнтам. Звісно, до розмов тут не усі охочі, тому радиться з колегами, до кого ж провести.

Ірина Кулікова, лікар-терапевт, веде нас на третій поверх. По дорозі у прочинених дверях палати бачимо на ліжку молоду жінку, яка проводжає нас сумним поглядом. Не стримуємося, питаємо у лікаря: «Як це – працювати, коли смерть завжди поруч?» «Люди помирають часто і звикнути до цього не можна, – відповідає та. – Але сприймаємо це як невідворотне. Головне – створити їм такі умови, аби вони не відчували страху».

Нас провели до палати з трьома бабцями. Одна з них, пані Ірина, сидячи на ліжку, відмочує у мисці ноги. Розпитувати про життя і діагнози, язик не повертається. Тому стандартне для лікарні запитання – «Як почуваєтеся?» «Мені тут чудово, люди гарні, з душею, – каже пані Ірина. – І лікар гарний, завжди приходить з самого ранку, питається, як здоров’я, як спали». Цій бабусі уже 80, але вона сміється: «І в 20 років, і в 40, і в 60 – ми завжди молоді». «Зовсім юні», – жартує санітарка. Жінка розказує, що сама з Франківська, пропрацювала 45 років медсестрою, довго скаржиться на лікарів однієї з міських лікарень, де лежала перед цим. Коли починає говорити про дочку, на очі навертаються сльози, – та далеко. З рідних у місті є тільки онук від сина та ще невістка. Але вони ніколи не приходять. Навідуються тільки сусіди.



Її сусідка по палаті Ганнуся, сама з Галицького району. З рідних немає нікого, сюди привіз племінник. «Я думала, що він мене в будинок перестарілих везе, і кажу – Михасю, ти мене радше у воду кинь, – розказує вона. – Але привезли сюди, тут файно. От лікарка моя Ірина Іванівна, ні день не засмучена, прийде, розвеселить».

Бабусі на прощання бажають здоров’я, ще щось прижартовують. Важко уявити, що це для них – останній притулок.



Філософія любові

У хоспісі інакша філософія і цілком інакший підхід до пацієнтів, ніж в інших стаціонарах. Адже стаціонар спрямований на вилікування хворого, і якщо встановлений діагноз невиліковний, такого пацієнта ніхто не буде тримати в стаціонарі, його виписують додому, бо не може невиліковний хворий займати ліжко того пацієнта, якому ще можна надати допомогу. Але в таких пацієнтів і в їхніх родинах починаються серйозні проблеми, особливо у ракових хворих, коли є сильні дошкуляючи болі і симптоми, які заважають людині нормально, якісно жити. Якість життя до останньої хвилини – це філософія хоспісу. Тут надається не тільки медична, але й фізична, соціальна, психологічна, духовна допомога. Є психолог і священик, бо дуже важливо, щоб люди не йшли на той світ озлобленими, щоб мали можливість когось простити, прийти в останні дні до Бога. Часто саме тут люди приходять до усвідомлення свого змісту життя. «Треба розуміти, що ми всі підемо з життя, просто ті, хто спіткнувся об хворобу, йдуть швидше. Ми залишаємося, але також колись підемо. Тому важливо, щоб вони йшли гідно і в любові».



До речі, в хоспісі надається психологічна підтримка не лише хворим, але й родичам, які втрачають близьку людину. Всі, хто переживають важкий період втрати, переходять певні психологічні стадії – депресії, озлоблення на світ тощо. Щоденна розмова персоналу хоспісу із відвідувачами – це велика психологічна допомога.



Родичам сюди вхід вільний. «У нас є одна пацієнтка, до якої син приходить щодня, – каже пані Людмила. – Є дочка, яка приходить до мами щовечора. А коли у людини неблагополучна сім`я, то самі розумієте… Якщо нікого немає, то намагаємося знайти тих, хто б приходив. Був у нас хлопчик, сирота, то він за всіма ходив і просив – потримайте мене за руку, поцілуйте так, якби мама поцілувала. – Ми запросили сім`ю, тут поряд церква Євангелістів, вони приходили до нього щовечора. Він мені казав – як видужаю, то піду вчитися на священика. Не видужав».



Така потрібна терапія

Постійний контакт із людським горем дає велике навантаження на персонал, тому всі працівники хоспісу також постійно потребують підтримки психолога. Є такий термін, як «лікування собою». Насправді висококваліфіковані медсестри чи лікарі у медичних закладах не завжди можуть бути добрими працівниками хоспісу, бо працювати у хоспісі – означає не лише лікувати, але й дарувати свою любов та милосердя, а ця постійна віддача спричиняє «синдром вигорання».



Більшість пацієнтів хоспісу – важкі інваліди, прикуті до ліжка, не всі з них мають можливість бувати на прогулянці. Тепер, коли надворі потепліло, хворих намагаються вивозити надвір прямо на ліжку, щоб вони могли трохи побути на сонечку і подихати свіжим повітрям.



Муз-терапія і арт-терапія відбувається у палатах. Головне зняти симптоми, які дошкуляють, щоб людина могла активно вести такий спосіб життя, до якого звикла, і спілкуватися із родиною. Хворі читають книжки, завжди є свіжі газети. Годують пташок і акваріумних рибок, садять вазонки. Дивляться телевізор і слухають радіо. А щонеділі у капличці відбувається Служба Божа, після якої капелан розмовляє із хворими. Хто хоче – малює чи вишиває.



Перебування у хоспісі для хворих є безкоштовним. Платити не треба, але якщо хтось хоче допомогти лікарні – передати кошти чи посадити дерево – існує можливість зробити благодійні внески.



Допомагати тим, хто йде

На жаль, констатує головний лікар, у людей немає достатнього розуміння, що ж таке хоспіс. Хтось думає, що це заклад для одиноких перестарілих (це геріатричний пансіонат), влада часом виказує своє ставлення до хоспісу як до притулку для бомжів, дехто вважає, що сюди за гроші можна здати свого старенького родича. Хоспіс – це лікарня, а не пансіонат для проживання. Лікування направлене на зменшення симптомів, які дошкуляють. Великою мірою завдяки доброму піклуванню хворі у хоспісі досить часто живуть довше, ніж передбачав їхній діагноз. Було й 2 випадки, коли діагноз виявився помилковим. Ці люди повернулися додому.



«Коли до мене приходять і кажуть: «Я би хотів здати…», я відповідаю, що це не пункт прийому склотари і я нічого не приймаю», – не приховує обурення Оксана Андріїшин. Тут можна госпіталізувати на основі виписки з історії хвороби, де встановлено невиліковний діагноз, де є прогнозований обмежений термін життя. У хоспісі не вживають слів «доживають» та «приречені». Бо хто тоді всі решта, хіба не приречені? Хоспіс – це лікарня для хворих людей, які йдуть раніше, ніж ми. А ті, хто залишаються, повинні допомагати тим, хто йде».



З 2000 року — діє спільна програма з медичним коледжом «Школа догляду за важкохворими», згідно з якою студенти по черзі незалежно від їх навчального графіка чергують у хоспісі.

У 2008 році, за підтримки МФ"Відродження", був створений Навчально-методичний центр хоспісу, який постійно співпрацює з Івано-Франківським Національним Медичним університетом та базовим Медичним коледжом, має можливості здійснювати постійний навчальний процес в паліативній службі, працювати в питаннях демократизації суспільства, сприяння гуманізації громади, залучення волонтерів та має власні навчальні програми для медичного персоналу і волонтерів. Проводить навчання для медичних працівників медичних закладів усіх областей України. На даний час є два підписані накази Керівництвом Управління Охорони Здоров'я Івано-Франківської ОДА «Про створення відділу дитячого хоспісу у Надвірнянському будинку Дитини», та "Створення виїзної консультативної служби «Хоспіс вдома».

Для поширення демократичних ініціатив серед населення області щодо створення хоспісів і на допомогу вже існуючому хоспісу та хворим людям, у 2000 році небайдужі люди об'єдналися і створили Благодійний фонд допомоги невиліковно хворим «Мати Тереза». Фонд працює до сьогодні і постійно створює програми підтримки розвитку хоспісної служби в Івано-Франківській області, залучає добровольців сприяти виконанню цих програм, або віддати свій час та вміння в якості волонтера, чи зробити благодійний внесок.




Головний лікар - Андріїшин Людмила-Оксана Іванівна.

Івано-Франківська обласна лікарня допомоги невиліковно хворим «Хоспіс»

розташована за адресою:

вул. Новаківського, 8, а/с 230, головпоштамт, м. Івано-Франківськ, Україна, 76002

Телефон: +38 (0342) 78-17-19, 50-14-00.

Факс: +38 (0342) 78-17-37.

Email: hospice@optima.com.ua


Щоб дізнатися про нагальні потреби хоспісу, зверніться до адміністрації закладу.






Отчёт о собранных пожертвованиях

Пожертвований пока не поступало

Отчёт о расходах

Пока нет информации о расходах.


 ОТЧЁТЫ О ПОЖЕРТВОВАНИЯХ:
В 2019 году
вы пожертвовали
521 081 гривен

Расходы "Хелпуса" в 2019:

25 тяжелобольным: 505 578 грн.
Психоневрологическим интернатам: 83 059 грн.
Служебные нужды: 1 613 грн.
Всего расходов: 590 250 грн.

Всего с 2012 оказано помощи
на сумму 4 742 180 гривен

Спасибо!

Детальные отчёты >>>



 
Контактная информация